Націоналізм

Емерсона:
“Всяка революція була спершу думкою в мозку однієї людини”.

Всяка революція була спершу думкою в мозку однієї людини».

Націоналізм» протиставляв незнаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду, (крикливо окреслену противниками як «догматизм», «односторонність» і «емотивність»).

Націоналізм» патос шевченкової, не роздвоєної, «одної любови» до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього (що противники таврували як «фанатизм»).

Історія — це вічний поступ вільної думки, стале поборювання “забобонів”, повільний шлях до тріюмфу розуму над афектом і волею, над всім, що темне, “не збагнуте”, зачіпне й фанатичне, — що загачує людськості шлях до землі обітованої, — думали вони.

Бо спонтаннотворчим чинником історії є інтелект, а що ж є історія, як не його поступове вдосконалення, як не розвій ідей, як не перемога нашого “людського” над нашим “звірячим”, інтелекту над інстинктом? Без апелю до інтелекту не можна ані пізнати “закони” розумних суспільних відносин, ані упорядкувати останніх.

треба лиш придумати логічний, ідеальний устрій суспільности і переконати людей у його “доцільності”, і всі заплутані громадські справи, в тім числі і національна, розв’яжуться умлівіч.

Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре.

безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху”

Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”. Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкривані розумом “причини”.