Бойня номер п'ять

«Немає жодних теорій щодо літератури, - крім тієї, що письменник повинен служити людству»

У цьому Всесвіті неможливо бути негідником, тому що кожен діє так, як має діяти.

Сотні маленьких казусів, коли хтось помирає - і після кожного з таких казусів (від лат: casus - випадок) залишається хіба що сказати: «Отаке».
Бо що тут ще додаси? Людина смертна, і смертна раптово, як зауважував Воланд.
Але не треба при цьому себе ще й убивати самому, ось у чому казус.

Розрада коштує дорого. Значно більше, ніж академізм кабінетів і титулованість критиків.

«Все, що зі мною відбувається, я одразу встромляю в книжки»

І тут стало ясно, що Кемпбелл на це своє запитання все ж таки одержить відповідь. Бідолаха Дербі, приречений шкільний учитель, долаючи неміч, зіп'явся на ноги і виголосив, мабуть, найнатхненнішу, сповнену гідності й сили, промову всього свого життя. У цій книжці майже немає героїчних персонажів та двобоїв між добром і злом через те, що більшість людей, які тут опинилися, потерпають від хвороб і почуваються безпорадними жертвами потужних та непідвладних їм сил. Як не крути, а війна вчить людей того, як небезпечно і безглуздо бути героїчними персонажами.

«Все одно, рано чи пізно, але вам доведеться воювати з комуністами, - продовжив Кемпбелл. - Тож чи не краще покінчити з ними вже зараз?»

«Всіх справжніх солдатів вже повбивали», - сказала вона. І це була правда. Отаке.

Він тепер не тямив, де він і що він. Він і гадки не мав, що хтось міг подумати, ніби він клеїть дурня. Цей костюм, звичайно, йому підкинула сама Доля. Доля і рештки потягу до виживання.

«Якщо вас це обурює й якщо ви думаєте, що смерть - це щось жахливе, тоді ви не зрозуміли жодного слова з усього, що я вам тут казав»