Поезiї

Гетьте, думи, ви хмари осiннi!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосiннi

Проминуть молодiї лiта?

Нi, я хочу крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надiї таки сподiватись,

Жити хочу! Геть, думи сумнi!

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квiточку зiв'ялу,
Залишить байдуже!..

Хто не жив посеред бурi,
той цiни не знає силi,
той не знає, як людинi
боротьба i праця милi.

Нащо даремнiї скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берiмось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

Скрiзь плач, i стогiн, i ридання,
Несмiлi поклики, слабi,
На долю марнi нарiкання
I чола, схиленi в журбi.

Над давнiм лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тiї години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Тi сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавiють вiд слiз кайдани,
Самi ж нiколи не спадуть!

Золотi надiть кайдани

Не поет, хто забуває
Про страшнi народнi рани,
Щоб собi на вiльнi руки

Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiї тонкi сiтi

Що спiвцi тю мiстi ходять
I пiснями люд морочать,
Все про рiвнiсть i про волю
У пiснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,
Та нiщо не помагає, —
Їх пiснi iдуть по людях,
Всяк пiснi тi переймає.

Чоловiк сей божевiльний!»

«Може буть, — поет вiдмовив, —
Певне, всi ми в божiй волi.