Записки українського самашедшого

Вона забула, невже вона забула? Вона ж не виходила за мене заміж. Ми одружилися, ми побралися, ми обрали одне одного.

Росія — це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації.

що я їй скажу, крім того, що хотів би помовчати?

Манія величі — це хвороба.
Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.

Це як поганий наркотик, інформаційна ширка, настрій не піднімається, а голова болить.

от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять

Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.

інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації.

Майбутнє щодня стає минулим

Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі