Жорстокий принц

— Я вже казав, який у тебе сьогодні жахливий вигляд? — питає Кардан, відкинувшись на спинку вигадливо вирізьбленого стільця. Тепло його слів робить запитання схожим на комплімент.

— Ні, — мовлю я, рада, що завдяки роздратуванню повертаюся до теперішнього. — Скажи.

— Не можу, — відказує він, а тоді хмуриться.

— Що ти зробила?

— Отруїла тебе. Не турбуйся. Доза була досить невелика. Ти виживеш.

— Келихи з вином, — каже він. — Але звідки ти знала, який я оберу?

— Я не знала, — відказую, думаючи, що відповідь принесе йому хоч якесь мимовільне задоволення. Ця стратегія — з тих, які подобаються йому найбільше. — Я отруїла обидва.

— Я вже казав, який у тебе сьогодні жахливий вигляд? — питає Кардан, відкинувшись на спинку вигадливо вирізьбленого стільця. Тепло його слів робить запитання схожим на комплімент.

— Ні, — мовлю я, рада, що завдяки роздратуванню повертаюся до теперішнього. — Скажи.

— Не можу, — відказує він

Але цілуючи Лока, я ніколи не почувалася так, як тоді, коли цілую Кардана: це все одно що бігти по ножах «на слабо», все одно що блискавичний приплив адреналіну, все одно що запливти в море надто далеко — так, що вороття вже немає, а є тільки холодна чорна вода, що змикається над головою.

— Передусім я ненавиджу тебе, бо думаю про тебе. Часто.

— Ти справді мене хочеш, — кажу я, залишаючись досить близько, щоб відчути тепло його уривчастого дихання. — І тебе це бісить.

«Ніколи — це все одно що вічність»

— Ти справді мене ненавидиш, так? — питає він, посміхаючись дедалі ширше.

— Майже так сильно, як ти ненавидиш мене, — кажу я, згадуючи сторінку, на якій було нашкрябане моє ім’я. Згадуючи, як він дивився на мене, коли був п’яний у лабіринті з живоплоту. Так, як він дивиться на мене зараз.

Він відпускає мою руку й каже:

— До наступного двобою.

— Ти дуже гарна, — каже він. — Як зимова ніч.

Якщо я не можу бути кращою за них, то стану незмірно страшнішою.