Емілі Наґоскі

Потрібно, щоб інші люди говорили нам, що ми повноцінні такі, які є, — не тому, що ми цього досі не знаємо, а тому, що нагода почути таке від інших (яка водночас є нагодою нагадати їм, що вони теж повноцінні) — це одна з умов, без яких нам не відчути свою цілісність. Ми віддаємо та отримуємо, ми створені бути цілісними особистостями

ми досягаємо успіху тоді, коли маємо позитивну мету й прямуємо до неї, а не тоді, коли опиняємося в несприятливих умовах і намагаємося втекти від них.

Що змушує нас долати перешкоди й уперто просуватися вперед, коли ми знаємо, що самі не побачимо тих змін, за які боремося? Чому ми завзято рухаємося далі, сподіваючись поліпшити життя лише прийдешніх поколінь?
Відповідь на це запитання — «вищий сенс». Ця наука — тема наступного розділу.

Мета — ще не все життя, але вона може надавати характер і напрямок кожному нашому дню.

Якщо наші цілі — це те, чого ми хочемо досягнути, то «сенс» указує на те, чому ми їх прагнемо. Ми продовжуємо докладати всіх сил, виховуючи дитину, навіть коли вона змушує нас замислитися, а чи не краще все кинути й утекти світ за очі. Ми продовжуємо виконувати роботу, яка доводить нас до відчаю, бо розуміємо, що тим самим поліпшуємо життя інших. Ми невідступно займаємося мистецтвом, навіть коли знаємо, що воно навряд чи коли-­небудь принесе нам заробіток, бо інакше не змогли б повністю реалізувати себе. Хоча наші з вами цілі можуть не збігатися, та в них є спільна ознака: вони дарують нам відчуття залучення до чогось більшого, ніж наше власне життя.

Але дуже часто усвідомлення того, що потрібно відмовитися від своєї мети, приходить до нас не завдяки розсудливому, детальному аналізу втрат і переваг; воно приходить так само, як до пташки чи білочки — завдяки інтуїції, що поза межами раціонального. Ми просто чуємо внутрішній голос, який каже: «Ти зробила тут усе можливе. Час рухатися далі».

Наша схильність триматися за те, що вже зруйновано, неготовність відмовитися від нього заради чогось нового — результат не лише соціального виховання. На наше ухвалення рішення впливає стрес (страх, хвилювання тощо), який підриває віру: що більше гнітять нас зміни, то менша ймовірність, що ми на них наважимося.

Тож як дізнатися, що потрібно припинити розв’язувати проблему за допомогою плану, час відмовитися від позитивного переоцінювання й просто відступити?
Наука сама відповідає, коли варто полишити мету. Вона має назву «проблема дослідження/розроблення». «Мені досліджувати нову територію чи розробляти ту, де я перебуваю?»
Дикі тварини на цьому добре знаються.

Міняти щось завжди важко, і це нормально. Інколи, перш ніж поліпшитися, ситуація погіршується. Іноді подолання однієї проблеми створює іншу. Часом для того, щоб урятувати шлюб, планування й позитивного ставлення замало. Інколи — як нарешті зрозуміла Джулі, — щоб зберегти шлюб, потрібно врятувати себе.

Відновитися після втрати частково допоможе доброта й співчуття до власного суму, а також завершення циклу стресу, викликаного програшом. Інша частина відновлення — це визнання непередбачуваних позитивних наслідків поразки.

День у день якість нашого життя вимірюється свободою вибору: залишитися чи піти. Ця свобода приходить, коли ми отримуємо достатньо ресурсів і потрапляємо в достатньо безпечні умови, аби полишити уламки того, що неможливо склеїти, і почати пошуки чогось нового45.