Олена Любенко

я зрозумів одну жахливу річ: іноді між спасінням і прокляттям немає абсолютно жодної різниці.

Мені цікаво було, як воно — пройти ті останні сорок ярдів до електричного стільця, знаючи, що на ньому ти й помреш?

В одному з таких листів лежав полароїдний знімок: плюшевий ведмедик, закутий у ланцюги, а біля нього — анонімка, вирізана з газетних заголовків і обкладинок журналів. «НЕГАЙНО ВИДАЙТЕ НАСТУПНУ КНИГУ ТЕМНОЇ ВЕЖІ, АБО ЦЕЙ ВЕДМІДЬ ПОМРЕ». Я повісив її на стіну в кабінеті, щоб нагадувала про мою відповідальність, а також про те, як це прекрасно, коли людям справді не байдуже (трохи) до витворів чиєїсь уяви.

Але не знати, чим усе закінчиться, — це ж складова всіх веселощів

Старий Іскрун ніколи не спалював того, що сиділо в них усередині, та й ліки, які їм вводять у ці дні, те «щось» не присипляють. Воно покидає тіло, перескакує на когось іншого, а нам залишає вбивати порожні оболонки, вже й без того не надто живі.

— Та тільки не сподівайся отримати бажане, якщо ми вирішимо, що тобі це не треба. Тут тобі не готель. Тямиш?

Найчастіше язиком чоловік наживає собі більше неприємностей, ніж прутнем.

Мама поцілувала їх на добраніч за кілька хвилин до дев’ятої, коли на небі догоріло останнє світло. Наступного разу вона побачила їх уже в трунах, коли найгірші ушкодження замаскував гробар.

Але, знаєте, люди люблять лицемірів — свояк свояка здалеку бачить. Та й потім, збіса ж приємно, коли когось упіймають зі спущеними штаньми й піднятим прутнем, і це не ти.

Персі б ніколи й нізащо не зрозумів, чому його вчинок неправильний, і саме це було чудовим прикладом того, чому Персі не годився для роботи, яку він, на власне переконання, виконував.