Кларісе Ліспектор

Також невичерпною була б тема надмірного вживання. Я іноді п’ю занадто швидко, і цьому немає ради: або я фактично засинаю всередині й стаю млявою, задумливою, і думка вже не розвиднюється у просторі, або я збуджуюся, базікаючи дурниці крізь миттєві проблиски свідомості.

Що мене заспокоює, так це слова Фернанду Пессоа, якого я цитую: «Говорити — це найпростіший спосіб лишитися непізнаними».

Я не можу писати, коли мене щось непокоїть, або коли чекаю на розв’язання якихось проблем, бо у таких ситуаціях роблю усе, щоб час минув — а коли пишеш, то, навпаки, час глибшає й розширюється.

Я знаю, що одного дня вони розкриють свої крила для неминучого польоту, і я залишуся сама. Це невідворотно, адже люди не народжують дітей для себе, ми народжуємо їх для них самих.

Повертаючись до моєї втоми: я втомлююся від того, що подобаюся стільком людям. Мені подобаються ті, яким не подобаюсь я, бо вони близькі мені: я теж собі не подобаюсь

Багато хто прагне перспективності. Не знаючи, як це обмежує життя. Моя невелика перспективність шкодить моїй скромності

Намагаюся передати мною пережите комусь, не знаю кому, але не хочу лишатися на самоті з тим, що пережила. Не знаю, що з тим робити, і мені страшно від цього безмежного безладу.

Зазирнувши всередину себе, немов сліпий, що покладається на власну увагу, я вперше відчула, як мною керують інстинкти. І я здригнулася від надзвичайної радості, ніби нарешті звернула увагу на велич руйнівного інстинкту, абсолютного і нескінченно солодкого — наче я нарешті відчула всередині себе цю велич, що була більшою за мене. Я вперше відчула, як сп’яніла від ненависті, такої ясної, ніби фонтан, сп’яніла від бажання, виправданого або ні, — убити.

Насправді я таки ніколи ще не бачила таргана. Мене лише відштовхувало його прадавнє, вічне існування...

Я подивилася на живого таргана і виявила у ньому найглибшу ідентичність свого життя.