Джоан Гарріс

Вона розуміла більше, ніж я собі уявляла.

Люди перестали бути людьми:

Якось так трапилося, що він став незамінним. Він чистив овочі на вечерю. Приносив дрова й патрав рибу. Хоч відвідувачів у «Малиновому млинці» значно поменшало — я більше не відкривала кафе в будні, і навіть у вихідні присутність фургона відлякувала всіх завсідників, крім найвідданіших, — він все одно приглядав за ним, мив посуд і протирав підлогу. І робив це майже завжди мовчки: це було комфортне мовчання тривалих довірливих стосунків, мовчання дружби.

Правдива стара істина — діти жорстокі. Якщо вони ріжуть, то до самої кістки, не приховуючи своєї мети

Опиратись — усе одно що плисти проти течії, це виснажує і не має сенсу.

чому я вирішила розповісти тепер свою історію чужим людям, упевненим, що життя можна вмістити в розворот у недільному газетному додатку, кілька фотографій, текстовий абзац і цитату з Достоєвського. Перегорни сторінку — і все скінчиться

«Немає гіршого дурня за старого дурня»

У нього мільйон голосів. Воно розв’язує язики, примушує вибовкнути таємниці, про які ви б мовчали довіку, навіть такі, про які й гадки не мали. Воно кричить, голосно співає, шепоче. Воно розповідає про великі діяння, амбітні плани, трагічні кохання й жахливі зради. Воно заходиться від реготу. Тихенько посміюється саме до себе. Рюмсає перед дзеркалом. Витягає на поверхню події минулих літ і спогади, які краще б забути.

Літо — це двері, прочинені у таємний сад

Хотілося б думати, що на них чекає щасливий фінал. Але це знання мені тепер недоступне. Я підкоряюсь іншій хімії. Весело випарюючись у повітря, я наближаюся до розгадки власної таємниці, але не бачу жодних фантомів, не пророкую майбутнє, навіть блаженне теперішнє мені видно так собі — крізь скло, нечітко