Дмитро Донцов

Роки 1917 і 1918 ще повторяться. Тоді треба буде, щоб на чолі нації стала нова провідна верства, яка й обєднає й поведе за собою націю, не обєднуючись з живими трупами і — як казали у нас в старовину — "не радячись з слабими про силу, з сліпими про світло, з розбійниками про мир і згоду".

Ідея “Націоналізму” замість “немного” — ставляла “все”! Замість “просить” — жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гимну): постулят “любови”, “ко всім словянам”, а в першу міру до москалів, як до “старшого брата”, що мав вести інших, “Націоналізм” відкидав як наївне і шкідливе капітулянство. За питанням “ЩО?”, “Яка мета нації?”, і за питанням “ЯК осягти її”? на третє питання — “ХТО має це довершити?” — “Націоналізм” відповів: людина нового духа. Якого? Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з “рабським мозком” і “рабським серцем”

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин — і контемпляція, інтуїція — і логіка, аґресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю.

Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”. Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкривані розумом “причини”.

безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху”

Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре.

треба лиш придумати логічний, ідеальний устрій суспільности і переконати людей у його “доцільності”, і всі заплутані громадські справи, в тім числі і національна, розв’яжуться умлівіч.

Бо спонтаннотворчим чинником історії є інтелект, а що ж є історія, як не його поступове вдосконалення, як не розвій ідей, як не перемога нашого “людського” над нашим “звірячим”, інтелекту над інстинктом? Без апелю до інтелекту не можна ані пізнати “закони” розумних суспільних відносин, ані упорядкувати останніх.

Історія — це вічний поступ вільної думки, стале поборювання “забобонів”, повільний шлях до тріюмфу розуму над афектом і волею, над всім, що темне, “не збагнуте”, зачіпне й фанатичне, — що загачує людськості шлях до землі обітованої, — думали вони.

Націоналізм» патос шевченкової, не роздвоєної, «одної любови» до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього (що противники таврували як «фанатизм»).